Я поміщу цей уривок із відповідей Антонія Сурозького для себе, аби мати його напохваті, коли необхідно. Але якщо вам буде цікаво зазирнути під кат - я буду лише щасливим. Сьогодні я вважаю, ця цитата, яку я прочитав у метро за 5 хвилин - найголовніше, що сталося зі мною за це й день.

Власне, тут буде відповідь на питання, як я розумію віру:

 

( Read more... )

 

Ну, а для тих, кому все це нецікаво читати, скажу пару слів про свій фен-шуй. Він напряму пов"заний із цитатою. Саме тому я наважуюсь про це говорити, бо авторитет такої людини, як митрополит Антоній, дає мені певні підстави сподіватися, що я не остаточний ідіот. А певні зачатки містики (в хорошому сенсі цього слова) усе ж маю). Якось віддавна я намагаюся щось зробити, спочатку запитавши себе, чи варто, і як варто? Наприклад (про те ж метро) - коли заходжу жо порожнього вагону - пробую швиденько відчути - де краще сісти. Поки не відчую внутрішнього схвалення, не сідаю. Пройдуся туди-сюди, відчую поклик душі, а тоді вже сяду. Ви смієтесь, а є внутрішнє відчуття того, що від такої дрібниці весь день залежати може. Може, сяде навпроти людина, чий погляд зіпсує настрій. А віншому боці вагону ви би не зустрілись.

Якби ж тільки встигати за кожним таким моментом. Це як у Канта, який визнавав, що застосування категоричного імперативу для людини у кожний момент її життя - нереальна річ. Адже ми не маємо стільки часу, аби аналізувати кожен наш вчинок на предмет: "що буде, якщо кожен вчинить так само". :)

Нарешті дійшли руки до свіжої книги Віктора Малахова, на яку я вже давно мав би здати рецензію.

Ось над цією його фразою думаю вже пару годин:

"Мій особистий розрахунок с ним (СРСР), окрім кількох критичних статей, виглядав так: 1990 року, коли було вже цілком очевидно, що корабель КПРС іде на дно, я вступив до цієї партії - і одразу ж написав відкритого листа з вимогою її саморозпуску. Мені уявлялося важливим, аби вона сама, не провокуючи подальшої поляризації суспільства, припинила власне існування; разом із тим, я відчував, що лише засвідчивши у такий спосіб свою причетність (курсив мій - philosofff.) до КПРС, зможу бути щирим у критичних виступах проти неї".

Це шикарно. Не тому, що схоже на жарт:

- Навіщо Україні вступати до НАТО?
- Аби розкласти організацію зсередини.

А тому, що виражає якусь таку інтуїцію, яка мене давно пронизує: не можна щось критикувати чи виправляти щось, не усвідомлюючи, що ти також до цього причетний. А якщо не причетний - то ти маєш перейнятися цією темою, інакше збоку не допоможеш.

Згадую номер одного журналу ("Отрок", здається) - там була стаття про причетність. А ілюстрацією був хрестик, що лежав на брудній дорозі у багні. Дуже точний образ. В цьому центральна інтуїція християнства, як на мене - Христос повністю бере на себе все те багно, в яке ми себе завели.

І Антоній Сурозький каже, наприклад, цікаву річ - що Бог відчуває і Свою також провину за те, що сталося.  Не так провину звісно, як причетність - ну, правда ж - якби Він не створив нас, ми б і горя не знали.

Знову Льюїс, котрого випадково не виклав із рюкзака. Їхав у метро і потрапив ось на це місце:

...то, что человек делает, когда его застанут врасплох, – лучшее доказательство того, какой он. То, что срывается с языка, прежде чем вы успеете подавить свой порыв, выдает вашу истинную суть. Если в подвале водятся крысы, то больше всего шансов увидеть их, если вы войдете туда внезапно. Но не внезапность порождает крыс; она только мешает им вовремя скрыться. Точно так же не внезапность повода или предлога делает меня вспыльчивым; она лишь обнаруживает мою вспыльчивость. Крысы в подвале живут постоянно, но если вы будете входить туда с криками и шумом, они спрячутся, прежде чем вы включите свет.

Того самого, що "Хроніки Нарнії" написав.

Зараз надзвичайно до душі припадає. Закину для прикладу цитату, котра не буде дошкуляти релігійним змістом, і її можна сприймати безвідносно до традиції.

Як, зрештою, і більшість його думок.

"У всякой эпохи свой кругозор. Она особенно четко видит одно и особенно слепа на другое. Поэтому всем нам нужны книги, это восполняющие, т. е. книги других веков. Авторы одной и той же эпохи грешат каким-нибудь общим недостатком - даже такие, которые, как я, стараются идти против духа времени. Когда я читаю старые споры, меня всегда поражает, что противники принимают как данность что-нибудь совершенно для нас неприемлемое. Сами они думают, что ни в чем не согласны, а на самом деле множество мнений объединяем их друг с другом и противопоставляет всем прочим векам. Не сомневайтесь, что слепое пятно ХХ века (то самое, о котором потомки скажут: "И как они могли так думать?") - там, где мы и не подозреваем, и роднит оно Гитлера с Рузвельтом, Уэллса с Карлом Бартом. Никому из нас не дано полностью избежать этой слепоты, но мы ее увеличим, если будем читать только своих современников. Когда они правы, они сообщат нам истины, которые мы и без них ощущали. Когда они не правы, они углубят наше заблуждение. Средство против этого одно: проветрить мозги воздухом других веков, то есть читать все те же старые книги. Конечно, в прошлом нет никакой магической силы. Люди были не умнее нас и ошибались, как мы. Но они ошибались иначе. Они не поддержат наших ошибок, а их ошибки видны невооруженным взглядом. Книги будущего были бы не хуже, но их, к сожалению, не достать."