А мені вже шкода.

Я готовий йому простити все лише через те, що мав стільки хвилин здорового та некультурного абсолютно реготу, що продовжив мені життя років на 10.

Та схоже, його час вийшов - пора пакувати чумудан.

Добре, що йому дали "эту песню допеть".

Лебедину...


І тільки коли його не буде з нами, ми зрозуміємо, яку людину ми втратили.

ЗІ: Саша Подобін має для нього ще одну пісню, в якій би Льоня міг виконувати приспів із великим успіхом: ))))

Це, якщо раптом хтось запитає, чому у мене сьогодні настрій не дуже ))


До речі, за молодіжну збірну України з біатлону виступає дехто Віталій Козловський, а російських юніорів - Дмитро Дюжев.
От вже на цю тему жартують))

Вже боян для багатьох, дякуючи broken_alley , але хто не бачив - передай іншому.

Я колись мав таке собі "послушаніє": знайомий священик давав мені завдання привозити йому з Києва кожного разу, коли я їздив додому, певну настольну гру. За його гроші. Здебільшого у жанрі фентезі.

Він любив сам збирати фігурки, вишиковувати війська і воювати сам із собою. Ну, була в нього така страсть. Може, комусь це дивно читати, але мені ця риса в ньому подобалася. А зараз йому трохи не до того.

Але я отримав знову чергову порцію позитиву, читаючи ось цей матеріал у газеті "Сегодня". Особливо порадувала фотка епічного отця Валеріана ))

ну шо, сину мій, будемо каятися?

Квартира отца Валериана поражает. На дверном косяке — пара автоматов, на вешалке камуфляж, а под ним стоят военные ботинки и каски времен второй мировой. В комнате над кроватью японские мечи, стеллажи с моделями танков и поездов. И лишь иконы над компьютером указывают на род деятельности хозяина.

Сходив на обід в "Домашню кухню". Він не був "на празднік похож, пока не появилися Yupi" студенти Драгопєда, що вискочили на перерву (ця ДК розташована в одному з їхніх корпусів).

І от, значить, займають вони столики, а найближчий до мене окупувала солідна компанія майбутніх просвітян. Між ними зав"язалася розмова, що являла собою травлю похабних анекдотів.

Аж тут один з вольнодумців каже:

- Ах, єсть у мєня одін короткій анєкдот, но єго нікто нікогда не понімал!

Громада його почала умовляти. І коли неприступна фортеця впала, вона промовила:

- Фаберже, автопортрет, фрагмент.

Запала гнітюча тиша. Вона тривала хвилини дві. Громада напружено морщилася, але результату це не давало.

Коли одна дівчинка каже:

- Здаємося.

А юнак її заспокоїв:

- Нічого, все одно ніхто цього анекдоту не розуміє, я ж казав.

Ну от така історія. А ще Кант радив не обідати одному: бо коли слухаєш когось під час їжі - шлунок не так сильно напружується. Тому бажано було би, аби вас хтось розважав під час трапези.