...блогери, скучаєте, да? Так вам і треба.

А я - на картошку.

Пока, нєу-дачнікі! :)

Засинаю я вчора на своїй історичній батьківщині, і така тоска закралася в моє серце, що просто словами не передати - верчуся з боку на бік, а толку ніякого, сон не йде.

Знов суєтність світу сього гнітила мене. І я взмолився, - Господи, - кажу про себе, - ну покажи ж мені, заради чого жити, дай відчути хоч крихту щастя. І заснув.

*****
Інтерлюдія.
В дитинстві академіка Павлова покусав цуцик. Цуцик виріс та забув, а академік Павлов не забув.

****

Так вот на ранок я забув про цю свою молитву. А ввечері їду в маршрутці до Києва, і біс мене поплутав випити літру Живчика, який у мене в рюкзаку залишив брат. Аж тут за 50 км від Пирятина відчув я важкість внизу живота. І як на гріх - скрізь молоденькі дівчата. Ну ніяк не можна так осоромитися та просити водія зупинитися, аби при них бігти в кущі. Прийняв рішення - терпіти до останнього.

Як же тяглися ці злощасні кілометри. Ні - метри! Я рахував секунди, стовби, дерева, аби якось відволіктися. Не допомагало. Нарешті за 5 км, я вирішив - пропадай моя репутація чесної людини - піду проситися!

І не зміг - в очах потемніло і світ захитався переді мною. Чесне слово. Як тільки в Пирятині стали на планову зупинку (до речі, тут, на цій стоянці знімався фільм "Королева бензоколонки"), я полетів мов стріла до туалету. І це ж треба - все зайнято. Сльози ледь не потекли з моїх очей разом із ще чимось дещо іншого кольору. Але краєм ока я побачив захований в куточку пісуар. Маленький такий, але придатний до використання.

Коли я впорався, ледь не сяяв від щастя. А потім - готовий був усіх розцілувати. Навіть від розчулення піддався на умовляння жінок з пиріжками і купив у однієї з картоплею. З"їв тільки би їй приємно стало. Так я роздобрів відразу та полюбив цей світ.

А ви кажете, у Бога почуття гумору немає :)
Ну а те, що мені уроки даються саме подібного сорту, то це лише говорить про мій "високий" духовний рівень :)

А у мене за вікном - школа. А там - випускний. Інколи слухаю, що там відбувається. Але нічого цікавого. Тільки згадую, що було на моєму випуску зі школи.

Навіть згадалося, як чи не єдиний раз у своєму житті довелося танцювати. Півроку всі дівчата мого класу бідкалися зі мною, аби я бодай якось навчився вальсувати. Бідні їхні ноги... :)

Але навчився таки.

А недавно мама оцифрувала касету - і я навіть дивитися сів. Це жах - я червоний весь сидів перед телевізором, невже то я був? :)

Згадалася наша керівничка - Уляна Трохимівна. Пару років назад ми заїхали з однокласником її провідати. Без попередження. У школі вона була взірцем для нас.

І ось зайшли у двір. А там - запах браги! Процес, змальваний Гайдаєм у одній відомій короткій комедії - у самому розпалі! Хоч бери і в бобік її на гарячому :))

Вийшла, засоромилася:

- Ой, хлопці... ви вже почули?
- Та почули...
- То, може, вам літру подарувати первака?
- Та ні, не треба.

Посміялися ми потім над цим. А пізніше мені мати сказала, що її дочка дуже хвора з дитиною якраз до неї перебралася, бо зять загинув. То одна наша Уляна Трохимівна їм раду мусила давати на свої копійки. Тому мала хоч якось викручуватись.

Є у моїх батьків у селі пес. Ну пес як пес, чорний кудлатий - все слава Богу.

Якщо брати щаблі еволюції, то ми з вами - я в це щиро вірю - перебуваємо дещо вище та ближче до Творця нашого. Але не збрешу, коли скажу, що є один критерій, за яким цей бровко усіх вас заткнув би за пояс (якби у нього такий був).

А саме - б"юся об заклад, що він переїв останнім часом стільки делікатесних сортів ковбас і в такому об"ємі, що ви не їли за 5 років, а то і більше. А справа не в тому, що мій батько, який його годує - заможна людина. А в тому - що в нашому магазині - люди із совістю.

Лежало там на прилавку та в складах певна кількість дорогих ковбас. Але не брали їх люди - бо ж дорого для селян простих закушувати самогон сервілатом та кінською ковбасою. А час ішов-ішов та й вийшов весь. Аж ось лежить це добро та пропадає. Наче і не пропало, а совість не дозволяє людям це діло пропонувати - бо термін придатності закінчився.

Тому знайшли вихід - продавати по 3 грн штучка ці палки ковбаси собакам на корм. І пішло діло як по маслу! І ось вже місяць цей пес зжирає по півпалки сервілату всякого - зранку, в обід, та ввечері :)

І ось уявіть собі, аби таке в Києві трапилося? Та вже давно така ковбаса пішла би в різні піци, біляші та шаурми. А в нашому селі, слава Богу, не так поки :)

А я через пару годин на поїзд. Піду собі пішки з роботи на вокзал. Сподіваюся, що дощ закінчиться до того часу. Подихаю саме чистим повітрям.

А їду я до батьків полуниці їсти. Без жодних хімічних добрив - суцільна екологія мого двору.

Чомусь згадалися жуки, яких ми в дитинстві ловили якраз у полуницях. Такі мініатюрні хрущі. Абсолютно ідентичні за морфологічними ознаками, тільки разів у 5 менші. Називалися вони - "кузька", або "хлібник". А по-научному - "хлібний жук кузька".

Класні такі жуки були. Тільки вони якось дуже мало часу були - тільки з"являться, як вже нема.

Ми їх жаліли. Певно тому, що вони малі.

А от хрущі бідні як від нас натерпілися... мама рідна, згадати соромно. І шприцами їх водою надували. І за лапу підв"язували, а потім розкручували, щоб вони літали. Це був своєрідний спосіб виділитися - натрусити цих хрущів щонайбільше.  Збирали їх у 3-літрові банки. Якось я натрусив штук 5 таких банок. Дуже пишався собою :)

Про жаб вам на ніч не буду розповідати, не бійтеся :)

А ще наша стара абрикоса згадалася. її вже спиляли кілька років тому. Але як на ній прекрасно було сидіти... Годинами міг так лазити з гілки на гілку і жерти абрикоси. Потім, певна річ, погано ставало, але то потім :)

Якось взагалі у нас був страшенно розвинений культ дерев - півдитинства провели на гілках. Халабуди там з дощок будували. Там ще на гілках в карти грали при свічках,  в шахи. Дивно якось це все. Видно, діти, вони до неба тягнуться :)

Низівський цукровий комбінат.

Він був одним із тих підприємств, які процвітали на Сумщині в другій половині ХІХ - на початку ХХ столітття. Цей (принаймні основіні будівлі) побудували вже, я так розумію, саме у 10-х роках минулого століття. Власне, село перетворилося на фактично містечко саме завдяки цьому заводові. Суми розквітали на цукрі - Харитоненко своїм коштом будував церкви на різні установи. Власник заводу в Низах - Суханов - робив те саме в менших, звісно масштабах, у Низах.

Це було колись. Після розвалу Союзу, завод, що перестав отримувати дешеві енергоносії, почав залазити у борги. Можливо, не у цьому справа. Бо колишній головний інженер цього заводу зараз перебрався на такий самий під Курськ кудись - і каже, що там все процвітає. Але Низам не пощастило. Нові власники взяли свідомий курс на банкрутство із метою порізати все це діло на метал і сколотити швидкий капітал.

Зрештою їм це вдалося.

Ось так виглядає прохідна на територію заводу зараз:



Пішли далі, якщо не боїтеся? :)

Мама попросила зафоткати для нащадків, а також для краєзнавчого музею тих, хто мешкає навколо музею Чайковского. Вона вже звикла до цих друзів наших менших, що тусуються цілими купами навколо будинку колишніх власників села Низи - Кондратьєвих. Вони окупували все узбережжя Псла і почуваються повними господарями цієї території. Я міг сьогодні підкодити до них впритул - лише наймолодші тікали. Ті, що вже підросли - навіть не ворушилися - настільки в собі впевнені.

Ось вони - сучасні власники території, на якій колись панували Кондратьєви:

 ( фото )