Вже вкотре ловлю себе на думці, що мені нічого сюди написати. Мало того - подібні речі періодично трапляються у мене у френд-стрічці.

Але красномовнішим за будь-які слова, як то водиться здавна, є ваше мовчання, яке трапляється усе частіше.

Думаю, що жж виконало свою історичну функцію  - відкрило запобіжні клапани, через які вилилося те, що не мало достатніх каналів для виходу. Пам"ятаєте, як сказано - "від надлишку серця говорять вуста" та шумить клавіатура.

Вот цей надлишок і вийшов весь.

Це як у посудинах, що з"єднані між собою перешийком із курсу фізики 6 (чи якогось там) класу - коли рівень води стає однаковим, рух цієї субстанції припиняється. Обмін завершено.

20-е століття пройшло під знаком філософії спілкування. Вона перемогла скрізь - всі тільки й говорили про цінність спілкування. Навіть - самоцінність.

А виявляється, якщо ми будемо до кінця відкритими - про все ділитимемося, все зробимо спільним у поцесі спілкування - нам буде нічого повідомити один одному.

Тому й нема у світі речі, більш корисної, аніж наша закритість. Їй рівною є хіба відкритість. 

Але відкрити можна лише те, що колись міцно закупорили, аби там - наче виноград - дещо добре перебродило і попросилося назавні.

Тому хай живе закритість.

Мовчіть на здоров"я! :)

Кажется, все.

Не думал, что умирать буду так легко и быстро. Даже не успел заметить. Ну да ладно, потом разберемся. А это что? Ага, ты смотри, как закрутили… умеют же делать. Такие ворота бы мне на дачу…

- Конечно, такие же сегодня же вам установим, - раздался голос рядом с мной.

Обернулся - обычный ангел. Улыбается, кланяется. Интересно, он все желания выполняет? Сейчас проверим:

- А… можно будет заменить вот эти алмазики изумрудиками?

- Никаких проблем. Это же рай, тут все можно. Но только доброе.

Эх! - думаю - не ожидал, что в рай попаду, но заслужил, значит. Захожу через ворота. Чистенько так, никакого мусора на газонах. Птички поют разные, гармонично так. Какой-то мужик навстречу идет.

- Привет! - говорю, - я из Киева, Николай.

- А я тоже Коля, - отвечает, - только из Мир Ликийских.

- А где это?

- В Турции теперь.

- Хорошие там курорты. Два раза в Анталии был. Кстати, ты это, - говорю, - не подскажешь, где тут отдохнуть можно с дорожки?

- Все в вашем распоряжении: вон там - хорошо молиться в уединении, видите садик абрикосовый? А вон там мы беседы духовные ведем - во-о-он в той беседочке над морем Радости.

- А… какой-нибудь активный отдых? Ну, там, в футбол порезаться?

- Бог с вами, милейший. Это же соревнования будут - а у нас тут все равны, как при коммунизме. Не положено.

- И в шахматы нельзя, что ли?

- Разумеется. Какой нам тут прок в том, чтобы не только телом, но и умом кто-либо отличался от брата своего?

- Ты смотри, - говорю. - Ну ладно. Пойду поплаваю что ли.

Разделся. Но трусы не снял. Мало ли, что тут еще за порядки. Только проплыл метров 20, догоняет меня на дельфине с мечом полосатым ангел какой-то. Ты что, говорит, такой-сякой, скорость превышаешь положенную?

- Вот, - показывает пергамент, - не больше 20 гребков в минуту. Чтобы никто не выделялся.

Полез я на берег. Перехотелось купаться.

А там уже кучка людей - сидят в кругу и смотрят друг на дружку. Улыбаются. 10 минут сидят, 20 сидят. Не выдержал я:

- Милейшие, - говорю, - вы чем это занимаетесь тут?

- Любим мы друг друга - отвечает дедок какой-то.

- Вот так вот сидите и любите?

- Давно здесь сидим, - говорит, поглаживая бороду.

Ну, думаю, в твоем-то возрасте о другой любви уже поздно думать, а вот мне как быть? Иду дальше. Вижу -мужичок бродит по саду с головой опущенной. Сразу почуял, что родственная душа. Подхожу.

- Привет, - говорю, - братан. Что, тоже новенький?

- Вторые сутки. И поверишь - последний раз не пил так долго лет 20 назад. Не нравится мне тут. Но, - говорит, - вчера за тем лесом видел вывеску неоновую. Пошли, поглядим.

- Пошли, - говорю.

И точно. Не соврал мужик. Нормальный такой бар оказался - все есть в ассортименте. Водочка, закусочка. А вот и стриптиз пошел. Ну, думаю, кайф. Сразу надо было сюда идти. А то пудрили мне мозги эти крылатые гуси лапчатые! Нализались мы порядочно, конечно. Потом поспорили о чем-то… не помню сейчас. Из-за баб, вроде. Я в драку полез.

Абмалы в белых халатах разнимать стали. На кушетку положили. А потом в лифт запихнули и вниз куда-то повезли.

- Это куда вы меня, мужики? - спрашиваю.

- Ну а сколько можно на вокзале у нас торчать, - говорят, - на Землю пора. В роддом.

Дивлюся я з перемінним успіхом то в монітор, то у вікно.

Цікаво, що всі давні істини про те, що світ значно простіший у своїх першопринципах, ніж нам здається, давно довела інформатика. Виявилося, що Парменід не був таким вже й смішним, коли казав, що множинність світу лише ілюзорна.

А слова із Дао де цзин про те, що:

Дао народжує одне, одне народжує два, два народжують три, а три народжують усе суще.

тепер значно простіші  для розуміння. Тому що вся інформація про світ перебирається до наших моніторів та вінчестерів завдяки всього лише Двом - 1 та 0. Крім них - нічого більше не потрібно. Ця морзянка - крапка-тире - здатна описати весь Космос. Тому і виходить, що і ньому справді більше нічого нема. Тільки комбінації цих двох.

І ось я думаю, якщо Дао де цзин говорить про трьох. То де цей третій для програмістів?

І пісенька про ето:

Як відомо, Августин, а слідом за ним багато хто із християснських авторів визначають зло як відсутність або нестачу добра. 

Ця доктрина відома під назвою вчення про несубстанційність зла. Тобто - таке богослов"я вчить, що зла насправді не існує. Його ми творимо (точніше - його ілюзію) самі, коли закриваємося від джерела добра - Бога.

Але цікаво ось що. Добро можна чинити леше тому, хто його потребує. Інакше воно позбавляється сенсу, перетворюється на гру в добро.

Не можна дати людині прихисток і дах над головою, коли у неї через дорогу - квартира з усіма зручностями.

Як ви напоїте спраглого, коли він щойно видудлив пляшку пива мінералки?

Добре задля того, аби проявитися, потребує своєї нестачі.

Десь у хасидів є така легенда (а саме це вчення починається від кабали або й Талмуду), що Бог, перед тим, як створити світ, мусив сам себе обмежити, втягнутися таким чином, аби звільнити місце для світу. Бо де би можна було розташувати світ, як Бог - є все? Ця легенда відома як принцип цим-цум.

Невідомо мені, як виправдати позицію Августина.

Перспектива того, що єврокубок нарешті за більше, ніж 20 років, буде в Україні - доволі приємна.

А кому би він був потрібен цей кубок, якби його привозили сюди хоча би через рік? Це так, як із чемпіонством Динамо - воно нікого не цікавить.

Бажання відчувати радість від перемоги містить у собі, напевно, приховане бажання того, аби така перемога була рідкісним явищем. Навіть винятковим. Бо інакше - ми нічого не відчуємо.

Тоді виходить, що ми десь у глибині бажаємо, аби наші клуби постійно вилітали в єврокубках. І лише раз на 20 років билися до кінця. 

"Такий закон. Закон Єжи". (с)