Засинаю я вчора на своїй історичній батьківщині, і така тоска закралася в моє серце, що просто словами не передати - верчуся з боку на бік, а толку ніякого, сон не йде.

Знов суєтність світу сього гнітила мене. І я взмолився, - Господи, - кажу про себе, - ну покажи ж мені, заради чого жити, дай відчути хоч крихту щастя. І заснув.

*****
Інтерлюдія.
В дитинстві академіка Павлова покусав цуцик. Цуцик виріс та забув, а академік Павлов не забув.

****

Так вот на ранок я забув про цю свою молитву. А ввечері їду в маршрутці до Києва, і біс мене поплутав випити літру Живчика, який у мене в рюкзаку залишив брат. Аж тут за 50 км від Пирятина відчув я важкість внизу живота. І як на гріх - скрізь молоденькі дівчата. Ну ніяк не можна так осоромитися та просити водія зупинитися, аби при них бігти в кущі. Прийняв рішення - терпіти до останнього.

Як же тяглися ці злощасні кілометри. Ні - метри! Я рахував секунди, стовби, дерева, аби якось відволіктися. Не допомагало. Нарешті за 5 км, я вирішив - пропадай моя репутація чесної людини - піду проситися!

І не зміг - в очах потемніло і світ захитався переді мною. Чесне слово. Як тільки в Пирятині стали на планову зупинку (до речі, тут, на цій стоянці знімався фільм "Королева бензоколонки"), я полетів мов стріла до туалету. І це ж треба - все зайнято. Сльози ледь не потекли з моїх очей разом із ще чимось дещо іншого кольору. Але краєм ока я побачив захований в куточку пісуар. Маленький такий, але придатний до використання.

Коли я впорався, ледь не сяяв від щастя. А потім - готовий був усіх розцілувати. Навіть від розчулення піддався на умовляння жінок з пиріжками і купив у однієї з картоплею. З"їв тільки би їй приємно стало. Так я роздобрів відразу та полюбив цей світ.

А ви кажете, у Бога почуття гумору немає :)
Ну а те, що мені уроки даються саме подібного сорту, то це лише говорить про мій "високий" духовний рівень :)

Але, здається, що Батько усіх гобітів був неправий. Принаймні - одного разу.

Зараз я дочитав (навіть в оригіналі) невеличку казкову розповідь Коваль із Великого Вутона. І бац! Не сходиться один момент.

Хто не пам"ятає. То там на святі кожних 24 роки один із дітей мав проковтнути чарівну зірку, що відкривала цій людині дорогу до Чарівної країни. У розповіді цю зірку їсть ковальський син, а потім він її вставив собі над бровою. За що його у Чарівній країні прозивають - Starbrow. І поки ця зірка була з ним - всі до цього звикли.

Але Майстер Кухар, який виготовив Пиріг на свято, і куди була захована чарівна зірка - весь час не знав, до кого з дітей у шматок потрапив цей артефакт.

Як він міг цього не побачити, коли той ковальский син, а згодом і Майстер Коваль бродив із тією зіркою на лобі по всьому Великому Вутону?